vitaliyke (vitaliyke) wrote,
vitaliyke
vitaliyke

CПОВІДЬ РАГУЛЯ



Я перестав любити місто як раніше.

В студентські роки любив безпричинно блукати вуличками центру , минати арки прохідних дворів, сидіти на лавочці вдаючи, що чекаю важливої зустрічі.

Місто видавалось витонченим, загадковим, недоступним.


Про Львів взагалі мовчу.

Місяць вступних іспитів був місячником щастя , дотиком до незрозумілої, неповторної монументальності яка п’янила і заворожувала.

За кам’яними стінами не могли жити звичайні люди, так не буває.

Там жили львів’яни.

 Івано-Франківськ також перехоплював подих своїми австрійськими мурами ,  польськими костьолами та єврейськими будинками.

Таких як я франківці називали ходакАми.

Слова рогуль тоді не було.

Я , звичайно не мав довгого немитого волосся і не носив величезний пластмасовий гребінь у задній кишені штанів, але я був з райцентру , що навіть наближено не відповідав масштабам і шику міста.

Міські трималися окремою групою, до нас в гуртожиток навідувались не часто і  їхні відвідини нагадували походи людей до зоопарку.

Ми то все розуміли , старались тримати порядок в кімнатах і всіма силами прагнули змавпувати розв’язність франківчан, але не можливо було зкопіювати їхній лоск.

Вони інакше виглядали ззовні.

У них були біліші обличчя, пряма постава і вільний незатравлений погляд.

Це не можна було навіть зіграти.

Так як на Заході ви легко впізнаєте нашу людину серед європейців так саме легко впізнати студента з села.

З часом ми стали майже як вони.

Копіювали їхні зачіски, одяг,  манеру розмови.

Вже років за три в селі, на вигляд, легко визначав хто з молоді поступив в інститут, а хто попав в армію чи пішов працювати.

В селі вже наслідували нас.

В райцентрі були свої ходаки з сіл.

Врізалось в пам’ять розмірковування нашого фірмана.

«От, дивИсі»- казав він. «Йдут бабИ з базарУ.  Я зразу кАжу котрА наша, а котрА з села. Наші такой  віглядают шо пані.»

Навіть після закінчення навчання ми не стали повністю міськими.

Ми були жителями міста, але не стали франківчанами.

І не тому, що не могли.

Ми не хотіли.

Ми зрозуміли, що місто не є абсолютне благо.

Щирості та доброти і в селі не багато, але в місті її ще менше.

В місті більше інтелігентних людей,  але це зовсім не означає; більше людей порядних.

В місті більше фальші і маскується  вона за багатовіковими мурами значно краще ніж за копицями сіна.

Коли на вулиці до мене, посміхаючись, підходить людина і починає питати про життя – буття і згадувати як ми вчились в 22, 18, 13-ій школі я все таки витискую з себе:

-Вибачте, Ви помиляєтесь. Я не з Франківська.

Місто тепер інше бо ми залишились жити в ньому.

Ми його зіпсували.

Щоденно чуючи мати на вулиці, переступаючи через розкидане сміття, об’їзжаючи запарковані в неположених місцях авто я зле проціджую крізь зуби:

-Село.

Та злість та скоріш на себе.

Треба визнати: ми самі винні.

Ми забрали найкраще з села і не зробили кращим місто.

Ми все зіпсували.

Найгірше з міста ми привезли в село.

Ходаки стали рогулями: це все чого ми досягнули.

Наші діти побудували нове місто.

Велич сірого каменю вони замінили африканською строкатістю, дерев’яні вікна  згоріли в пластиковій вакханалії, металеві  огорожі з’їла цегляна іржа.

Нема навіть в кого просити вибачення.

Навкруги не має городян.

Навкруги тільки ми.

Пробачте нас сучасні мега-села Львів, Івано- Франківськ, Тернопіль…..

Якщо зможете.



Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 64 comments
Previous
← Ctrl ← Alt
Next
Ctrl → Alt →
Previous
← Ctrl ← Alt
Next
Ctrl → Alt →